Мандрівки Львівщиною: Ходорів – Жидачів – Журавно (1 частина)

Разом із своїм знайомим вирішили познайомитись з провінційними містечками Львівщини. Якось ми зрозуміли, що наші знання про славну історію нашого краю вкрай обмежені, а як переконують численні матеріали в інтернеті подивитись тут є нащо Першу свою поїздку ми здійснили значно раніше до Жовкви. Соромно, але про місто я не знав практично нічого. Дещо раніше, завдяки часопису «Ї» я почав цікавитись історією юдейства на теренах Галичини, а тому достеменно знав про слід євреїв у Жовкві. Окрім цього як типове помісне фортифікаційне містечко часів феодалізму часів польського та австрійського панування воно зазнало впливу зі сторони німців, поляків, вірмен, греків. Парадоксально, але місце українців у цій історії помітний лише з початку 20 ст. І наша друга поїздка лише підтвердила цей факт.    
 
Маршрут другої поїздки ми обрали шляхом жеребкування. Вибирали з поміж Перемишлянщиною, Сокальщиною та Жидачівщиною. Зійшлись на останньому варіанті. Переглянувши карту історичних місць вирішили, що хоч край і має давню історію пам’яток в ньому залишилось не так і багато. Та все ж вирішили їхати. Тим більше, що у своїх подорожах Львівщиною раніше чи пізніше ми все одно відвідали б Жидачів. Вранці 0 8:40 на приміському вокзалі ми сіли на поїзд до Ходорова.
 
Графік другого маршруту:
8:40 – поїздом Львів – Ходорів (10:40)
13:45 – електричкою Ходорів – Жидачів (13:10)
16:20 – автобусом Львів — Калуш до Журавно (17:00)
18:30 – маршруткою до Львова (20:45)
 
Протяжність: 220 км.
 
До своєї поїздки в Жидачівський район я ніколи раніше не був у цих краях і практично нічого не знав про його історію. Південний-схід Львівщини для мене залишався незвіданим краєм. Тому ввечері перед поїздкою вирішив пошукати інформацію в інтернеті. Матеріалу, який як завжди дублювався, виявилось не так і багато. Зате я вже знав, що маю шукати під час мандрівки. Вже дорогою на Ходорів переглянув часопис «Ї» під номером 47/2007 «Гебрейський усе-світ Галичини» присвячений історії євреїв на теренах Східної Галичини. В розділі «Шлях до Юліана Стрийковського» ознайомився з місцем та впливом євреїв на історію Ходорова та Жидачева. Отож приїхав я у Ходорів з таким-сяким багажем знань.
 
Отож прямим текстом з часопису «Ї»:
 
«Ходорів – місто на віддалі 56 км. Від Львова. Ходорів (старі назви – Ходоростав, Ходорів Став) згадується в історичних хроніках з 1394 року. З огляду на своє розташування – був збудований у межиріччі Дністра та його притоки Луг – Ходорів завжди мав оборонне значення. Як підказує стара назва Ходорів Став, поблизу міста й справді є кілька великих ставків (Ходорів та Отиневицький, зовсім поруч з містом). Дехто виводить назву міста від чоловічого імені Федір, і стара назва стає зрозумілою – Федорів Став.
 
Однак, городище ранньослов’янської доби на місці Ходорова було набагато раніше, ніж на ці терени принесене було ім’я Федір. Очевидно, це було поселення білих хорватів, бо ж Ходорів лежить поблизу їх можливої столиці – тепер селище Стільське.
 
Ходорів не завжди був містом. Тільки у 1436 році йому надано магдебурське право і з того часу воно стало «вільним містом» із своїм самоврядуванням.
 
Як і кожне місто у ті неспокійні часи, Ходорів мав замок, що згодом був перебудований на житлову споруду і на початку XX ст. мав усі ознаки ренесансного палацу.
 
Римо-католицька парафія в Ходорові бере початки з 1460 року: саме тоді власник цих місць магнат Єжи (Юрій) Ходоровський спорудив у місті дерев’яний костьол. Первісний храм не пережив польсько-турецької війни у 1620-1621 роках. Його наступник, теж дерев’яний, згорів від рук інших загарбників: у 1655 році сюди добралися шведи і московити …
 
Мурований костьол, який дожив до наших часів, спорудили вже в австрійські часи у 1777-1779 роки на кошти наступних власників Ходорова – Жешувських за проектом Флоріана Ріхтера (Florian Richter). Костьол кілька разів перебудовували і 1903 року храм було повторно освячено як костьол Всіх Святих …
 
Коли у Ходорові з’явилася гебрейська громада, то патронами «слуг держави» чи «людей короля», як тоді йменували євреїв, були місцеві магнати Ходоровські. Про заможність громади свідчить тепер вже відома на цілий світ Ходорівська дерев’яна синагога, яку ходорівський кагал збудував у 1651 році …
 
Ходорів ніколи не був великим містом. У XIX ст. він налічував близько 6 000 мешканців. Однак він був промисловим містом, адже тут була найбільша у Галичині цукроварня (цей промисел залишився і дотепер). Значних руйнувань місто зазнало під час I Світової війни …»
 
У Ходорів ми прибули о 10:40. Одразу на вокзалі, оформленому в кращих традиціях часів Кірпи, ми переконались в тому місто – важливий залізничний вузол. Нерозривно пов’язана з промисловим потенціалом регіону залізниця набула особливих розмахів у совєцький період.
 
Із залізничного вокзалу одразу потрапляємо на автобусну станцію. Звідси розпочинається вулиця Грушевського, на якій знаходяться основні адміністративні споруди міста. Міська рада, Будинок культури, Народний дім, декілька шкіл – пригламурений євроремонтом совковий дух польсько-австрійської забудови. Є занедбаний стадіон, проте не має футбольної команди (спорт сьогодні не в пошані). З колишньої промисловості жевріють колись славні потуги цукрового заводу та новозбудований цегельний завод над берегом (Федорового) ставу. Як ілюстрація сучасної законсервованої сірої провінційності влучна вивіска «Вікно сатири» на фоні тепер закинутої будівлі відділу міліції. Зате люди в Ходорові привітні, радо підтримують невимушену розмову та готові допомогти.
 
На перший погляд, про давню історію міста не говорить практично нічого. З пам’яток в очі кидаються традиційні, як для сучасного провінційного містечка, пам’ятники в кращих традиціях совдепівського народництва та соцреалізму. Першим, з ким знайомиться турист в Ходорові Іван Франко на кріслі, якого на інтернет форумах називають «втомленим». Трохи згодом ви можете побачити Тараса Шевченка та Богдана Хмельницького в традиційній іпостасі. Пам’ятник на честь «визволителів від фашистських загарбників» звично контрастує з меморіалом вшанування жертв репресій НКВД та борців за волю України. На стіні історично-краєзнавчого музею ви також знайдете меморіальну дошку присвячену українській поетесі Ірині Вільде (1907 — 1982) та її батькові Дмитру Макогону (колишньому директору тепер ЗСШ №1), які проживали у цьому будинку протягом             20 років. З поміж інших відомих постатей родом з Ходорова – польський історик права із світовим іменем Освальд Бальцер (1858 — 1933) та український поет-дисидент Ігор Калинець (1939) – згадки про яких ви тут не знайдете.
 
 В релігійному питанні Ходорів мало чим відрізняється від аналогічних міст західної України. У місті дві муровані церкви, одна з яких стара, а друга настільки грандіозна за масштабами, що її будівництво ніяк не можуть завершити. Мені не вдалося з’ясувати до яких конфесій вони належать, проте можу лише припускати, що одна з них виявиться православною, а друга – греко-католицькою. Є також Дім молитви, адепти якої ходять по місту у звичному «білому версі та чорному низу» у пошуках нових вірян. Про колись пануюче римо-католицьке віросповідання нагадує мабуть одна з найдавніших споруд Ходорова, яка дійшла до наших днів – кам’яний костьол Всіх Святих. Храм зведений неподалік ставу у 1777-1779 роках за кошти Жешувських в часи Совєтів використовувався як складське приміщення, пізніше як каси автовокзалу, згодом як музей релігії і лише в 1989 р. був переданий римо-католицькій громаді міста. Відома Ходорівська дерев’яна синагога (1651) була зруйнована в часі I Світової війни, а про колись вагому присутність та вплив євреїв в місті сьогодні ніщо не нагадує.