Кіноматограф і Я
Моє знайомство з кіноматографом почалось в 2002 р. на факультативі з філософії та політології у Львівській класичній гімназії. Ходили на нього ми в не численній кількості, будучи учнями випускного класу. Проводив його Юрко Кучерявий, випускник філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, а в подальшому начальник відділу культури Львівської міської ради та автор літературних вечорів в кафе-читальні «Кабінеті» (по неволі опинились в центрі скандалу довкола критики «Записок українського сумасшедшого» Ліни Костенко).
Якось на одному з факультативів ми дивились фільм «Матриця» мовою оригіналу. Після цього ще кілька зустрічей ми його обговорювали. Тоді я мало що зрозумів: як і сам фільм, так і його обговорення. Мені було не зрозуміло як про звичайний фільм можна так довго говорити та вишукувати в ньому глибокий сенс. До того часу як сприймав фільм як розвагу, спосіб приємно провести час, а тут з перегляду фільму все лише починалося. Це був єдиний фільм, який ми тоді подивились.
Вже наступного року я став студентом філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю «політологія». Завдяки факультативу я мав певні уявлення про свій подальший фах, а от про кіноматограф я забуду на наступних три роки. Та це б не був філософський факультет, якщо б він не залишив по собі свій слід. Чим ближче ідеї наближались до новітнього часу тим частіше викладачі з філософії та історії філософії згадували, наводили аналогії та проводили дискусії щодо творчості окремих режисерів та їхніх вибраних кінокартин.
Наскільки відомо у філософів перелік авторитетних та знакових режисерів практично вичерпний і не такий великий. Творчість таких режисерів називають інтелектуальною і зазвичай вона йде в розріз існуючим в даний час тенденціям. Це часто експериментальні, новаторські, контраверсійні, не зрозумілі масовому глядачу, а тим самим знаковіші для інтелектуалів (не обов’язково філософам) картини. Ось ця елітарність, яка протиставляється масовій культурі, і робить творчість таких режисерів особливо популярною серед філософів. Її недоліком є часто снобістський характер цього середовища, представленого послідовниками школи «наукового онанізму». А це вже критика та засудження з погляду пересічного обивателя.
Якось після довгої перерви в мене пробудилось захоплення кіноматографом. На одній з пар з історії філософії викладач Вадим Терещенко для цікавості почав розпитувати про наше знайомство з творчістю Федеріко Фелліні, з фільмом «8 ½», «Солодке життя» та «Амаркорд». Знайти співрозмовника йому так і не вдалося. На цей час мої знання про класичне кіно зводилась в кращому випадку до знайомства з окремими прізвищами та фільмами.
Приводів для зацікавлення кіноматографом ставало все більше. Чим ближче був випуск, тим частіше викладачі робили екскурс в історію кіно. На парі соціальної філософії Борис Поляруш, розповідаючи про вплив масової свідомості та молодіжної субкультури, рекомендував переглянути «Механічний апельсин» Стенлі Кубрика, «Забріскі Поінт» Мікелланджело Антоніоні та «Політ над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Фільми ніколи раніше не бачив, та й з книжками, які лягли в їх основу також не був знайомий. Пізніше читаючи статтю в газеті (за 2008 рік) про смерть двох класиків світового кіноматографу – Бергмана та Антоніонні – переважно згадував ті думки, які сформувались за університетською лавою.
Знайомство з класикою кіно продовжилось на курсі новітньої філософії. Викладач виявився ревним шанувальником творчості «короля саспенсу» Альфреда Хічкока. Вивчаючи філософію екзистенціалізму Андрій Дахній часто вдавався до аналогій з «Психо», «Птахи», «Вікно у двір». Фільми Хічкока раніше я також жодного разу не бачив, а тому все більше хотілось переглянути, щоб зрозуміти про що йдеться.
Перші свої перегляди класиків кіноматографу я розпочав у поза університетському житі, інтерес до якого безсумнівно сформувався у стінах університету. На кіносеансах в «Музеї ідей», театрі ім. Леся Курбаса та кіноклубі Львівської обласної ліги інтелектуальної творчості я вперше познайомився з творчістю Фелліні, Довженка, Вісконті, Бергмана, Кубрика, Тарковського, Скорсезе. Мушу визнати не завжди було зрозуміло, часом абсолютно не зрозуміло, а подекуди нудно і залишало відчуття даремно потраченого часу. Та це було своєрідною відданістю моді та віянням у середовищі філософського факультету, від чого як згодом стало зрозуміло несло духом снобізму та високопарності. Та це давало своєрідні відчуття вибраності, коли поряд з іншими ти не розумієш те ж саме, та у цьому тебе виділяє твоє знання/роздуми про це та факт знайомства з творчістю.
Я продовжив своє знайомство з кіноматографом, лише тепер переважно самостійно. Цей інтерес зі мною розділяли кілька моїх одногрупників та знайомих, з якими я обмінювався матеріалами та думками. Коло зацікавлень вийшло далеко за межі суто інтелектуальної кінокласики. Відверто кажучи вона мені частково остогидла своєю закостенілістю. Вирішив звільнитися з інтелектуальних пут, у які я сам себе закував, не завжди розуміючи, що автор хотів сказати у своїй картині. Зате це дозволило познайомитись з класикою американського кіноматографу (Люмет, Іствуд, Ален, Лінч, Коппола, Лукас, Спілберг, Скот, Тарантіно, Содерберг, Фінчер, брати Коен), творчістю європейського неореалізму та сучасного кіно (Годар, Фасбіндер, Грінуей, Верховен, Альмадовар, фон Трієр, Річі, Кустуриця) та самобутнім азійським кіноматографом (Куросава, Кім Кі Дук). Знайомство з останнім я завдячую завідуючому кафедри політології Львівського національного університету Миколі Поліщуку, який якось дав мені добірку фільмів Акіри Куросави після нашого обміну враженнями від перегляду «Сім самураїв».
Нещодавно вирішив спробувати організувати кіноклуб. Спочатку планував показувати кінокласику та визнані шедеври світового кіно. Та враховуючи цільову аудиторію зосередились на документально-історичному кіно. Це переважно історичні хроніки та розвідки історичних подій XX століття та місце України у цих процесах – Друга світова війна, Голодомор, Голокост, національно-визвольні змагання, аварія на ЧАЕС. В планах показ соціального кіно (Мур, Левінстон) на правозахисну, політичну та соціальну тематику. Сподіваюсь вдасться також показати окремі шедеври європейського класичного кіноматографу.
Якось на одному з факультативів ми дивились фільм «Матриця» мовою оригіналу. Після цього ще кілька зустрічей ми його обговорювали. Тоді я мало що зрозумів: як і сам фільм, так і його обговорення. Мені було не зрозуміло як про звичайний фільм можна так довго говорити та вишукувати в ньому глибокий сенс. До того часу як сприймав фільм як розвагу, спосіб приємно провести час, а тут з перегляду фільму все лише починалося. Це був єдиний фільм, який ми тоді подивились.
Вже наступного року я став студентом філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю «політологія». Завдяки факультативу я мав певні уявлення про свій подальший фах, а от про кіноматограф я забуду на наступних три роки. Та це б не був філософський факультет, якщо б він не залишив по собі свій слід. Чим ближче ідеї наближались до новітнього часу тим частіше викладачі з філософії та історії філософії згадували, наводили аналогії та проводили дискусії щодо творчості окремих режисерів та їхніх вибраних кінокартин.
Наскільки відомо у філософів перелік авторитетних та знакових режисерів практично вичерпний і не такий великий. Творчість таких режисерів називають інтелектуальною і зазвичай вона йде в розріз існуючим в даний час тенденціям. Це часто експериментальні, новаторські, контраверсійні, не зрозумілі масовому глядачу, а тим самим знаковіші для інтелектуалів (не обов’язково філософам) картини. Ось ця елітарність, яка протиставляється масовій культурі, і робить творчість таких режисерів особливо популярною серед філософів. Її недоліком є часто снобістський характер цього середовища, представленого послідовниками школи «наукового онанізму». А це вже критика та засудження з погляду пересічного обивателя.
Якось після довгої перерви в мене пробудилось захоплення кіноматографом. На одній з пар з історії філософії викладач Вадим Терещенко для цікавості почав розпитувати про наше знайомство з творчістю Федеріко Фелліні, з фільмом «8 ½», «Солодке життя» та «Амаркорд». Знайти співрозмовника йому так і не вдалося. На цей час мої знання про класичне кіно зводилась в кращому випадку до знайомства з окремими прізвищами та фільмами.
Приводів для зацікавлення кіноматографом ставало все більше. Чим ближче був випуск, тим частіше викладачі робили екскурс в історію кіно. На парі соціальної філософії Борис Поляруш, розповідаючи про вплив масової свідомості та молодіжної субкультури, рекомендував переглянути «Механічний апельсин» Стенлі Кубрика, «Забріскі Поінт» Мікелланджело Антоніоні та «Політ над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Фільми ніколи раніше не бачив, та й з книжками, які лягли в їх основу також не був знайомий. Пізніше читаючи статтю в газеті (за 2008 рік) про смерть двох класиків світового кіноматографу – Бергмана та Антоніонні – переважно згадував ті думки, які сформувались за університетською лавою.
Знайомство з класикою кіно продовжилось на курсі новітньої філософії. Викладач виявився ревним шанувальником творчості «короля саспенсу» Альфреда Хічкока. Вивчаючи філософію екзистенціалізму Андрій Дахній часто вдавався до аналогій з «Психо», «Птахи», «Вікно у двір». Фільми Хічкока раніше я також жодного разу не бачив, а тому все більше хотілось переглянути, щоб зрозуміти про що йдеться.
Перші свої перегляди класиків кіноматографу я розпочав у поза університетському житі, інтерес до якого безсумнівно сформувався у стінах університету. На кіносеансах в «Музеї ідей», театрі ім. Леся Курбаса та кіноклубі Львівської обласної ліги інтелектуальної творчості я вперше познайомився з творчістю Фелліні, Довженка, Вісконті, Бергмана, Кубрика, Тарковського, Скорсезе. Мушу визнати не завжди було зрозуміло, часом абсолютно не зрозуміло, а подекуди нудно і залишало відчуття даремно потраченого часу. Та це було своєрідною відданістю моді та віянням у середовищі філософського факультету, від чого як згодом стало зрозуміло несло духом снобізму та високопарності. Та це давало своєрідні відчуття вибраності, коли поряд з іншими ти не розумієш те ж саме, та у цьому тебе виділяє твоє знання/роздуми про це та факт знайомства з творчістю.
Я продовжив своє знайомство з кіноматографом, лише тепер переважно самостійно. Цей інтерес зі мною розділяли кілька моїх одногрупників та знайомих, з якими я обмінювався матеріалами та думками. Коло зацікавлень вийшло далеко за межі суто інтелектуальної кінокласики. Відверто кажучи вона мені частково остогидла своєю закостенілістю. Вирішив звільнитися з інтелектуальних пут, у які я сам себе закував, не завжди розуміючи, що автор хотів сказати у своїй картині. Зате це дозволило познайомитись з класикою американського кіноматографу (Люмет, Іствуд, Ален, Лінч, Коппола, Лукас, Спілберг, Скот, Тарантіно, Содерберг, Фінчер, брати Коен), творчістю європейського неореалізму та сучасного кіно (Годар, Фасбіндер, Грінуей, Верховен, Альмадовар, фон Трієр, Річі, Кустуриця) та самобутнім азійським кіноматографом (Куросава, Кім Кі Дук). Знайомство з останнім я завдячую завідуючому кафедри політології Львівського національного університету Миколі Поліщуку, який якось дав мені добірку фільмів Акіри Куросави після нашого обміну враженнями від перегляду «Сім самураїв».
Нещодавно вирішив спробувати організувати кіноклуб. Спочатку планував показувати кінокласику та визнані шедеври світового кіно. Та враховуючи цільову аудиторію зосередились на документально-історичному кіно. Це переважно історичні хроніки та розвідки історичних подій XX століття та місце України у цих процесах – Друга світова війна, Голодомор, Голокост, національно-визвольні змагання, аварія на ЧАЕС. В планах показ соціального кіно (Мур, Левінстон) на правозахисну, політичну та соціальну тематику. Сподіваюсь вдасться також показати окремі шедеври європейського класичного кіноматографу.
2 коментарі