[Дилеми] Смерть[і] у різних її проявах (продовження)
Стаття є продовженням розгляду питання про табуйованість та самоцензованість суспільства на прикладі морально-етичних дилем, як породжує ставлення до питання смерті та різних форм її прояву.
Питання смерті у різних її проявах – смертна кара, самогубство, евтаназія, аборт — саме те, що спонукало мене написати цей матеріал. В процесі свого розвитку мене завжди лякало (та й зараз все не так однозначно) саме це слово «смерть», будь-які форми її прояву, сама думка про це. Хоча танатофобії у мене не має, проте це те, що породжує внутрішній дискомфорт. Переконаний, що подібні відчуття переживають більшість із нас, адже це нормально з точки зору загальноприйнятого повсякденного світогляду. Починаючи з несерйозних, банальних, а часом безглуздих розмов, із щораз більшим знайомством з даним питанням ставлення до нього якісно змінювалося. Перш за все завдяки навчанню в університеті, де широке коло зацікавлень поневолі сприяло знайомству з табуйованими у суспільстві темами. Студентський дух бунтарства штовхав до ламання шаблонів, стереотипів та заборон.
Питання смерті мене цікавить не тому, що я ненормальний, божевільний, сатаніст, сектант (особливо у таких випадках чомусь полюбляють згадувати баптистів), збоченець, антихрист, Брейвік, прихильник самогубства тощо (це уточнення необхідно, адже не знаєш, який контингент читатиме цю статтю) чи нігіліст (як значно прийнятніше слово). Хоча не вважаю себе великим знавцем з цієї проблеми, оскільки на цю тематику існують цілі фундаментальні дослідження, проте маю до цього певний здоровий інтерес. Суто з протестних міркувань.
Пам’ятаю як був дещо збентежений, коли на одній з пар із соціології викладач абсолютно не вимушено, у запитальній формі, констатував, що ми (студенти), мабуть, знайомі з класичною працею Еміля Дюркгайма «Самогубство». Я із своєю табуйованою свідомістю навіть не здогадувався про її існування. Мені спочатку важко було зрозуміти про що в ній можна було написати, а тим більше науковцю. Виявилось, що про «несерйозні» речі можна писати серйозні книжки та ще й в академічному стилі. Я прочитав «Страждання молодого Вертера» Гете, після того як дізнався про «ефект Вертера», за допомогою його намагаються пояснити спонтанні хвилі масового суїциду як наслідок наслідування у суспільні свідомості.
Згодом, вивчаючи питання влади, я відкрив для себе Мішеля Фуко. Читаючи його «Наглядати та карати» я зрозумів наскільки нетрадиційним може бути підхід у розумінні та подачі класичних тем. Він іронізує над тією обставиною, що держава монополізувала право на легалізоване вбивство (через смертну кару) людей як «найбільш справедливе» покарання за вбивство(а) з їхньої сторони. Ви лише вслухайтесь наскільки цинічно це звучить. Пізніше за рекомендацією моєї знайомої юристки прочитав кілька «юридичних трилерів» американського письменника Джона Грішема у книгах якого надзвичайно гостро прослідковуються морально-етичні дилеми смертної кари, які породжує та ігнорує бюрократизм петенціарної системи. Апогей цього можна побачити, переглянувши фільм «Життя Девіда Гейла», в якому немислима на перший погляд сюжетна лінія виносить вирок каральній системі. Адже мертві не здатні себе захищати. І цей вердикт повертає нас до середньовічної практики «водних процедур», коли з обвинуваченого, якого кидали у воду, знімалися усі підозри та обвинувачення лише у випадку, коли він втопився. Тоді як порятунок життя ціною власного життя породжує іншу моральну дилему –про можливість самогубства.
Інші дві форми смерті – евтаназія та аборт – не менш дискусійні. Зате значно більше аніж інші обговорюються у суспільстві. І в цьому заслуга Церкви, яка категорично засуджує їх як і будь-які форми вбивства, та перш за все медицини, руками якої позбавляється життя. І основна дилема тут полягає в тому як це співвідноситься із основним принципом «Клятви Гаппократа» — не нашкодь. Тоді як медики протягом тривалого часу сперечаються про допустимість «убивства з милосердя» та терміну вагітності, на якому формується живий організм 6-те та 7-ме положення «Клятви» говорить: «Ніколи не приписувати нікому на його прохання смертельного засобу і не підказувати йому способу здійснення подібного задуму» та «Точно так само не давати жодній жінці песарію для викликання аборту».
Про те наскільки все неоднозначно можна побачити у фільмі «Море в собі» (іс. Mar Adentro) та «Ви не знаєте Джека». Скандально відомий американський лікар Джек Кеворкян (1928-2011), популяризатор евтаназії, керуючись «благими» намірами розробив мерситрон («милосердну машину самогубства»), ставши пророком безнадійно хворих людей. На питання, які постають у зв’язку з цими морально-етичними дилемами не має правильної відповіді, адже хвора та здорова людина абсолютно по-різному сприймають одне і те ж явище.
Адже як слушно стверджували екзистенціалісти право на смерть єдине невідчужуване право, яке робить людину людиною. «Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, — писав Альберт Камю -, значить відповісти на фундаментальне питання філософії». Тоді як морально-етичні дилеми результат внутрішнього пошуку однозначності, якої не існує у повсякденності. А тому найкращий спосіб знайти «правильну» відповідь на них — не задумуватись над цим.
Продовження буде …
1 коментар