Війна слів VS слово "війна"

„Якщо усі військові міністерства називаються міністерствами оборони,    цікаво, хто в такому разі їх починає?”
                                                                                                                                                        Станіслав Єжи Лец
 
 
Протягом усієї світової історії війна завжди була однією із багатьох її супутниць. Дехто навіть схильний надмірно перебільшувати основоположний характер її „місії”, трактуючи історію людства як історію воєн. Загальноприйняте уявлення про війну сформувалося та стало можливим в умовах надзвичайно стрімкого прогресу людства, особливо в обставинах науково-технічної революції та індустріалізації, і цілком зрозуміло було не найкращою альтернативою для реалізації розумово-творчого потенціалу людини. Так само очевидно, що за відсутності воєн ми б говорили про цілком інше сьогодення, незважаючи на те, краще чи гірше. Поміж іншим про війну у своїй філософській праці „Що таке поступ”пише Іван Франко, називаючи її невід’ємним супутником голоду і любові як факторів прогресу. Про неї багато написано, особливо в новітню добу, та її джерельна база значно збільшується, якщо розглядати війну у широкому значені насильства. Вона має багаті теоретико-світоглядні передумови, згадати хоча б „війну всіх проти всіх”Томаса Гоббса, еволюціонізм (дарвінізм) та інші теоретичні концепції. Разом з тим про війну не можна говорити як про якесь стале поняття. З моменту, коли війна як насильства з метою виживання стала інструментом політичної боротьби (як зовнішньої так і внутрішньої) в нову та новітню добу, вона пройшла чимало етапів. Як би це цинічно не звучало, проте основна зміна полягає в тому, що загальноприйняте сьогодні розуміння війни втратило своє первісне ірраціональне, нечестолюбне та позаморальне значення. Відколи насильство перестало бути інтересом однієї людини, війна стала невід’ємним супутником становлення та розвитку різних форм політичної організації – від племені до імперій та супердержав. Апогеєм цих процесів стали події „кривавого XX століття”. Як зазначає в „Зіткнення цивілізацій” Самуель Гантінгтон XIX століття було війною національних держав, XX – війною ідеологій, а XXI – буде війною цивілізацій. Проте як доводить історія, хто і з ким би не воював, сьогодні це завжди буде перерозподіл у щораз іншому форматі і з щораз іншого приводу. Френсіс Фукуяма назвав би це „кінцем історії”, що полягає у своїй завершеності історичного процесу. Ця концепція є дискусійною. Проте якою б не була відповідь на неї, ні ця, ні жодна інша, поки що не зуміла розробити реально діючий механізм забезпечення ідеї „вічного миру”, яку виношував Іманнуїл Кант.        
 
У третьому тисячолітті ставлення до війни значно переосмислилось. І перш за все завдяки урокам самознищення, яке пройшло людство в минулому столітті. Воно дійшло не гласної згоди вбивати менше, зате витонченіше. На зміну грубій силі (hard power)прийшли її м’якші форми (soft power). Тепер війну можна розпочати так і не оголосивши її, перебувати в стані перманентних військових дій без видимих цьому ознак і виграти без жодних фізичних втрат. Це так звані психологічні та інформаційні війни, які стали закономірним результатом глобального та інформаційного суспільства. В час, коли цілий світ давно поділений та неодноразово перерозподілений найбільш ефективною стала боротьба за уми людей. До грубої сили звертаються вкрай рідко, зате навіть при цьому намагаються її застосовувати у край „м’яких”формах. Разом з тим в снові переосмислення способів та методів війни також лежать глибокі лінгвістичні та вербальні зміни в свідомості пересічної людини. За наслідками безумств минулого століття людство, як видається, усвідомило аморальність та антигуманність всесвітній війн. Та насправді сьогодні це справедливо лише по відношенню до слова „війна”, проте не до її суті. Відбулася „інфляція”самого слова, якому у відповідності ізпринципами економіки було вирішено знайти заміни. Для цього достатньо побіжно промоніторити риторику сучасних надержав на предмет висловлювань на тему військових дій. Пригадайте останній на сьогодні такий інцидент – війна в Північній Осетії в 2009 р. Це був приклад застосування грубої сили після багаторічної інформаційної війни. В контексті завдання даної статті нас абсолютно не цікавить її причини, хто був агресором і чому вона стала можливою. Важливо лише те, як це назвала офіційна російська влада – „примушування до миру”(„принуждение к миру”) – цинічно. Проте вести „війну слів”Росія лише вчиться у свого одвічного конкурента США, що на разі більше подібно на мавпування. Натомість американська стратегія оборони і зовнішньополітична доктрина доволі давно виробила новий та морально виправданий категоріально-понятійний апарат, який ґрунтується на підмінні слів та „грі слів”. Якщо пригадати операцію „Бурю в пустелі”, військові дії в Косово, Афганістані, Іраку, які відбувалися під патронатом НАТО, то усі вони отримали назву „миротворчих операцій”. Завуальованою аргументацією, на зразок, боротьби з тероризмом, за встановлення демократії, за відновлення історичної справедливості тощо, вже нікого не здивуєш. США давно очолило війну за мир. Вони ведуть війну з країнами, які Жак Деріда окреслив як „держави-шахраї”(rogue State), число і склад яких постійно змінюється у відповідності до вимог зовнішньополітичної доктрини. Безумовно очолює цей список так звана „вісь зла”, до якого американська адміністрація сьогодні зараховує КНДР, Іран та Кубу. З однієї сторони, це своєрідний пережиток біполярного поділу світу другої половини XX століття, а з іншої, внутрішня потреба в наявності зовнішнього ворога. Особливо ця концепція загострилася в часи президентства Дж.Буша-молодшого, який був одержимий цією ідеєю та намагався нав’язати її іншим. Проте з перемогою Б.Обами відбулося деяке пом’якшення, зокрема, певна лібералізація відносин з Кубою. Та як доводить останній досвід Іраку найбільш вірний спосіб покинути цей список і позбутися тавра абсолютного зла – пройти процедуру „демократизації”. До речі, це ще один бич, сучасної цивілізованого співтовариства, який використовують держави західноєвропейського простору у боротьбі із своїми опонентами. Загалом ця „війна слів„ породжує парадокс, який можна передати афоризмом Станіслава Єжи Леца:      
„Якщо усі військові міністерства називаються міністерствами оборони, цікаво, хто в такому разі їх починає?”