Перечитуючи "Геноцид та політика масового винищення..."


Козицький Андрій. Геноцид та політика масового винищення цивільного населення XX ст. (причини, особливості, наслідки): навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. — Львів: Літопис, 2012. — 608 с.

Книга доцента кафедри новітньої історії Львівського національного університету Андрія Козицького розглядає форми політика екстермінації цивільного населення у світовій історії, «вінцем» яких став геноцид. Про те, що це підручник вказує структура побудови і спосіб викладу матеріалу, та не зважаючи на це книга є глибокою та фактажною. Автор проробив велику роботу та доклав колосальних зусиль задля того, щоб зібрати воєдину максимально вичерпну інформацію, точки зору, підходи стосовно історичних зразків масового винищення цивільного населення, що стали невідємною складовою історії «червоного XX століття».

Безумна та позаморальна політики в імя «кращого майбутнього» залишилась кривавою раною в історії українського, вірменьского, єврейського, циганського, камбоджійського та словянських народів, а також племені тутсі. Голодомор, Гайоц Цегаспануцюн, Голокост, Параїмос, терор в Камбоджі та Руанді — результат соціальних експериментів злочинних режимів Совєцького Союзу, Османської імперії, Третього Рейху, червоних кхмерів та племені гуту, якими рухали імперська свідомість та бажання сліпої помсти їхніх безумних керівників.

У процесі дослідження історичних зразків екстермінації у науковому обігу появилось чимало понять, які намагались пояснити різні форми масового винищення цивільного населення та відмінності між ними. Автор скурпульозно розглядає це питання у першому теоретико-методологічному розділі. Вперше політико-правове обгрунтування «геноциду» дав юрист єврейського походження Рафаель Лемкін, який навчався на юридичному факультеті у Львівському університеті, дослідження якого у 1946 році лягло в основу резолюції №96(1) Організації Обєднаних Націй. В подальшому появились вужчі за значенням поняття «етноцид», «демоцид», «автоцид», «поліцид», «соціоцид», а також близькі до них «злочини проти людяності», «військові злочини» та «етнічні чистки». Процес еволюції та розростання категоріально-понятійного апарату відбувався закономірно і був результатом зростання практик масового винищення, а разом з тим спробою пошуку більш адекватних підходів для їх пояснення. Проте не усі такі дослідження були результатом добросовісних намірів, і мали відверто спекулятивний характер. Часто керуючись «благими намірами» окремі науковці, політики, журналісти, свідки події намагаються канонізувати єдину версію історії, відмовляючи та позбавляючи інших в альтернативі. Це власне негативна сторона так званого традиціоналістського підходу до розуміння історії. Їхня обєктивна неможливість виступати єдиним джерелом істини породжує все більше зацікавлення дослідників-ревізіоністів подивитись по-іншому та поставити під сумнів факти, які вважали доведеними. Саме завдяки таким добросовісним науковцям вдається руйнувати стареотипи, міфи, а подекуди фальсифікації історії. 

Зважаючи на різну кількість жертв, передумов, умов та наслідків цих злочинів у повоєнній світовій історії сформувались подвійні стандарти щодо їх оцінки. Встановлення правди, засудження та покарання винних в організації геноциду стало виключним правом переможців. Істина стала заручником політичної доцільності, наявної конюнктури міжнародних відносин та національних інтересів світових держав. Цинізм ситуації в тому, що одні і ті ж факти набували різних трактувань та реакцій на них. Це породило гнітючу атмосферу змагань у кількості жертв, безглуздого пошуку більш постраждалих за інших, вийнятковості страждань одних у порівняні з іншими тощо. Декому взагалі відмовляли у встановленні правди та історичної справедливості, мовляв, не на часі це, якось іншим разом. Причина полягає у тому, що на відміну від суто теоретичних засад ідеалістичної парадигми міжнарожних відносин, на практиці її субєкти послуговуються концепцією реалізму (балансу сил). Саме тут закладений цинічний прагматизм не лише в оцінці міжнародних злочинів, але й засаднича першопричина їх появи. Виявляється війни можна вести, але за «правилами». Саме цю тезу намагаються донести міжнародні трибунали, при цьому не завжди відстороненно та неупереджено.

Значна частина «Геноциду» автор присвячує розгляду інших менш однозначних прикладів масового винищення цивільного населення. Про них воліють замовчувати, або применшувати їхні масштаби. Це злочини проти людяності та військові злочини, які вчинили переможці конфлікту. І ця проблема екзистеційного порядку. Якщо у випадку з агресором не виникає сумніві щодо його злочинних намірів та дій, коли ознакою історичної справедливості є встановлення максимально точної кількості жертв та покарання усіх можливих організаторів злочину, то у випадку з переможцями постає дилема «морального оправдання» ними власних злочинних дій (вендетта, відплатні акції, бездіяльність, вирок без слідства), які стали придметом судового переслідування. Постає цілком закономірне запитання: «А судді хто?».

Саме тому не прийнято говорити про злочини проти людяності та військові злочини, які вчинили союзницькі війська та країни антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Великобританії. Сьогодні ми з боями на науковій ниві, в інформаційному просторі та міжнародній арені зобовязані відвойовувати історичну справедливість геноциду українського народу голодом 1932-1933 років. Міжнародній спільноті в умовах «холодної війни» було політично зручно вдавати те, що вони вірять в офіційну радянську версію тих подій, яка на момент розпаду СРСР взагалі заперечувала факт наявності голоду. Коли ж прийшла гласність Голодомор став результатом природного неврожаю, а сьогодні Росія притримується позиції, що голод був не лише в Україні, але у Північному Кавказі, Поволжжі та Казахстані. Що ж далі? І все ж таки Нюрнберг-2 має відбутися обовязково.

Тривалий час не піднімалось питання про інший злочин СРСР — депортація цілих народів, яких радянська влада звинуватила у співпраці з нацистами. В результаті злочинних дій непоправних демографічних втрат зазнали кримські татари, інгуші, чеченці, калмики, карачаївці, балкарці, а також українці, литовці, латвійці, естонці, поволжзькі німці, корейці. Ще один військовий злочин Совєцького Союзу, а також новосформованих повоєних урядів Польщі, Чехословаччини та Югославії, який воліли не помічати це переслідування, грабунки, мародерство та згвалтування цивільного німецього населення, яке втікало від наступу Червоної армії. Згідно закулісної політики союзники домовились про перелік «незручних» для них питань, які не підніматимуться під час Нюрнберського процесу. Крім Сталіна свій скелет у шафі також мали Черччіль та Рузвельт, які «перестаралися» в процесі бомбардування міст країн Осі. В результаті «безперервної бомбової війни» британці перетворили Дрезден, Гамбург, Ессен на груду каміння, тоді як американці скинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі, що не мало жодного оправдання.

Підтвердження тому, що не покараний нічому не вчиться стали події на Балканах в 1992-1999 роках. Після розпаду Югославії півострів охопили військові конфлікти. Сербія намагалася втримати свою колишню територіальну цілісність тоді, як боснійські мусульмани та косовські албанці розпочали війну за незалежність. Своєї мети вони досягли, але ціною взаємних етнічних чисток населення. Цього разу вирішальну роль у розвязанні війського конфлікту відіграла міжнародні спільнота в особі НАТО, а за замовчуванням, США. Якщо у сербсько-боснійсько-хорватському конфлікті вони запровадили економічні санкції та «моральне ембарго», то у косівському конфлікті — прийняли одноосібне рішення бомбардувати Бєлград. У цей самий час США всіляко блокували питання скерування військового контингенту та надання допомоги Руанді, у якій гуту проводили геноцид племені тутсі. Причиною таких цинічно-прагматичних дій США стало слідування власним національним та геополітичним інтересам, які після формування однополярного світу втратили противника-антагоніста, що порушило баланс сил у світі.

Рекомендую прочитати дану книгу. Повірте, не пожалієте. Історія вчить те, що вона нічого не вчить. Хоча інше прислівя каже, що історія — чудова вчителька, просто ми погані учні.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте