Демонтаж демократичних інститутів в Україні?
Зараз відбувається руйнування закостенілої недемократичної традиції українського парламентаризму — шляхом запровадження нової, не менш сумнівної. Протягом попередніх шести скликань Верховної Ради суспільство журилося тим, що депутати безкарні, бо прикриваються недоторканністю. Натомість за неповних п'ять місяців роботи парламенту VII скликання без мандатів залишили вже 5 депутатів: Балогу, Домбровського, Веревського, Лебедєва та Власенка.
Недавнє рішення Вищого адміністративного суду про позбавлення Сергія Власенка депутатського мандату – щонайменше спірне. Сумнівним видається леґітимність такої ухвали на підставі висунутих звинувачень. Хоча з юридичної точки зору за наявної української практики судочинства вона може бути цілком законно оправдана.
Більше насторожує те, що неоднозначне рішення стосується депутата опозиційної фракції «Батьківщина», а за сумісництвом – захисника Юлії Тимошенко у суді. Крім сумнівної доказової бази, таке рішення складно дистанціювати від політичної мотивованості влади. Особливо враховуючи, що нещодавно ВАСУ ухвалив аналогічне за результатом (хоча на інших підставах) рішення – позбавив мандатів формально позафракційних Балоги та Домбровського.
Зараз відбувається руйнування закостенілої недемократичної традиції українського парламентаризму – шляхом запровадження нової, не менш сумнівної. Протягом попередніх шести скликань Верховної Ради суспільство журилося тим, що депутати безкарні, бо прикриваються недоторканністю. Натомість за неповних п’ять місяців роботи парламенту 7-го скликання без мандатів залишили вже 5депутатів: Балогу, Домбровського, Веревського, Лебедєва та Власенка. Враховуючи попередню практику чинної влади, будь-кого можна посадити за ґрати, була б лише політична воля. Сумна та дрімуча радянська практика: «була б людина, а стаття знайдеться». За винятком хіба що «своїх», які стали «жертвами» внутрішньо парламентської боротьби за законність, добровільно склавши повноваження за для блага «сім’ї».
Залишається незрозумілим: чи то раніше не хотіли, чи то тепер порушують закон? Політичну волю та доцільність з боку вищого керівництва держави, які стоять за згаданими рішеннями, видно неозброєним оком. Верховенства права й духу закону в незалежній Україні як не було, так і нема, а буква закону стала заручницею правової казуїстики. Власне це те, що справедливо отримало назву вибіркового правосуддя, коли згідно відомому висловлюванню Франциско Франко «друзям – усе, а ворогам — закон».
В Україні зруйновано не лише парламентаризм (ще в попередньому скликанні ВРУ), але й безповоротно втрачено самостійність і безпристрасність однієї з трьох гілок влади – судової. Служителі Феміди перебрали на себе прокурорські функції. Приймати законні рішення для суду стало подвигом. Усі важелі стримування та противаг влади зосереджені у репресивній машині на чолі з інститутом Президента. Йде стрімкий процес згортання демократичних практик. Наразі ми ще можемо про це говорити. Та чи довго?
Влада неодмінно продовжить власну інспірацію неупередженості, леґітимності та справедливості – на зразок позбавлення депутатського мандату Веревського та Лебедєва або добровільного складання депутатських повноважень ще кількома своїми ж однопартійцями-сумісниками або позафракційними. Наприклад, Іванющенка чи Волкова. Основна мета – збалансування позицій влади й опозиції в офіційних заявах для ЗМІ та міжнародної спільноти. Насправді ж, це ніщо інше, як зрежисований владою демарш з метою заміни за списком своїх депутатів-прогульників на тих, які сумлінно відвідуватимуть сесії ВР, де сьогодні кожен голос – на вагу золота. Далі Банкова «з чистим сумлінням» братиме реванш в опозиції, з вимогою покарання депутатів, які блокують роботу парламенту. Як завжди, керуючись власними міркуваннями і, що основне, за допомогою судової гілки влади.
Тим часом ще один інспірований владою сценарій – дострокового припинення повноважень Верховної Ради 7-го скликання – вдруге відтерміновано у зв’язку з розблокуванням парламенту. Очевидно, що президент не скористався б своїм правом розпустити парламент, оскільки попри незацікавленості у цьому жодної із сторін, найбільші електоральних втрати від цього зазнала б партія влади. За обставин блокування у президента залишався б ще один з леґальних шляхів виходу з політичної кризи. Проте враховуючи рівень конфронтації в Раді у Гаранта появиться ще не одна така можливість.
Відновлення роботи парламенту було доволі неочікуваним. Проте на відміну від попереднього розблокування цього разу не простежується очевидний слід домовленості з владою. Видається, що на цьому етапі блокування як ефективний механізм опозиції змушувати владу рахуватися з нею, а разом з тим збалансовувати позиції сторін у переговорному процесі, вичерпав себе. «Справа Власенка» як привід для повторного блокування так само швидко пропала з порядку денного, як і появилась, коли рішення про позбавлення його депутатського мандату стало остаточним і таким, що оскарженню не підлягає. Вона вичерпала свій політичний ресурс та резонанс, без якого блокування перейшло у ранг штучного та надуманого. Зник подразник, а з ним і реакція. Тим часом влада зуміла отримати ще одну маленьку перемогу: на місце Власенка була проведена заміна на 65-го номера виборчому списку ВО «Батьківщина» Романа Стаднійчука(група Жванії), який поповнив ряди потенційних «тушок» у складі більшості.
Розблокування Ради нічого не змінює в плані вирішення політичної кризи. Це лише поверненням до статусу-кво, де й надалі не має компромісу між сторонами. І парламент як оптимальний майданчик для цього цілком дискредитовано як владою, так і опозицією: президенту не потрібен парламент, в якому більшість не здатна приймати потрібні йому рішення, а для опозиції, за таких обставин, це чи не єдиний спосіб продемонструвати суспільству «ефективність» боротьби із свавіллям влади, крім очевидно крайнього інструменту – демократії вулиць.
За умов розбалансованості гілок влади недієздатний парламент на руку Президенту, який у такий спосіб усуває єдиний наявний політичний інститут стримування. Попри формальну незалежність гілок влади уряд і судова система сьогодні керуються у ручному режимі, реалізовуючи курс Банкової. В цей самий час парламент не виконує своїх функції і саме на нього перекладено усю відповідальність за політичну кризу, тоді як він, насправді, є лише її індикатором.
Тим часом депутати від влади та опозиції міряються м’язами, погрожуючи один одному достроковим припиненням повноважень: перші погрожують покарати опозиціонерів за блокування та розпустити парламент, а другі — висловленням недовіри уряду та імпічментом Президенту. Стільки сценаріїв розвитку подій, за умов відсутності законних механізмів або політичної волі для їх втілення. Звичайно, є ще одна чудова демократична практика в ситуації глибокої політичної кризи – добровільне складання президентом своїх повноважень. Проте українська політична практика не знає таких прецедентів, і цього разу їх також навряд чи слід очікувати.
Не виключено, що ескалація політичної кризи призведе до радикалізації політичних процесів у країні. Якщо влада, отримавши, за умовами суспільного договору, від кожного громадянина делеговану ним частину своїх свобод в обмін на громадський добробут і особисту безпеку, не може виконувати свої обов’язки, активним учасником політичних процесів стає суспільство. На місце загальної волі народу може повернутися природний стан «війни всіх проти всіх». Хоча на разі акції протесту, які розпочала опозиція, видаються кволими та революційно незрілими, проте, по-перше, вже зараз є частка суспільства, яка готова виходити на вулиці, а по-друге, це ініціатива опозиційних політичних сил, а не громадськості.
«Безвихідну» внутрішню політичну кризу, очевидно, непомітно використає влада для утвердження свого зовнішнього курсу. Начебто декларуючи європейський вибір, вона ухвалює рішення, завідомо незгідні з двосторонніми зобов'язаннями, домовленостями та гарантіями. Свідомо якщо не блокує, то ускладнює можливість не лише інтеґрації, а й діалогу. Тим більше після нещодавнього саміту Україна-ЄС. Складається враження, що капризна українська сторона в односторонньому порядку перекладає питання інтеґрації України до ЄС на європейських партнерів. Мовляв, вам потрібно, то переконайте нас. Проте це може стати точкою неповернення. Принаймні для теперішньої влади. Таким чином Президент зуміє вибратись із незручної ситуації «подвійної пастки», в яку він себе загнав. Його руки будуть розв’язані для безальтернативної інтеґрації у Митний Союз. Для початку у статусі спеціально виписаного для України асоційованого членства. І для пояснення обраного зовнішнього курсу країни це буде не така вже й абсурдна стратегія.
Постійна адреса статті на сайті
1 коментар